Спасо-Преображенский кафедральний собор в Житомирі

10

Передісторія спорудження Спасо-Преображенського собору власне історія Спасо-Преображенського храму починається навіть не з часу закладання фундаментна будівлі, а з подій більш ранніх. Як і кожна історична споруда, він має своєрідну передісторію. Адже його зведено на «церковиці», тобто місті, де раніше вже стояв храм. Тому перед розповіддю безпосередньо про спорудження головного храму Житомира зробимо невеликий екскурс у минуле.


У перші роки «смути», коли влада в місті неодноразово змінювалася, релігійні установи за інерцією ще певний час залишалися відносно стабільним острівцем у бурхливому вирі тогочасних подій. У Спасо — Преображенському кафедральному соборі, як і раніше, правилися служби, молебні, незмінним залишався штат церковних служителів тощо. Однак за відомостями житомирянина І. В. Олександрова, який вивчав історію собору, під час революційних подій та багаторазової зміни влади в місті із собору зникли всі святині. Йому ж старожили розповідали, що у 1919 році Щорс в’їхав на коні в та проголосив про встановлення у місті Радянської влади…

Початок 1920-х років ознаменувався першими спробами гоніння на церкву. У 1921 році розпочалася широкомасштабна кампанія щодо вилучення церковних цінностей. У 1922 році із собору представниками Радянської влади були забрані всі цінності, хоча про це священиками не було підписано жодного документа. Тоді ж керівництво єпархії та священнослужителі собору зазнали жорстоких утисків. Але собор продовжував функціонувати.

З жовтня 1931 року секретаріат ВУЦВК ухвалив рішення про організацію в приміщенні собору музею, щоб завуалювати вульгарне закриття храму. Така ж доля була вготована й іншим церквам міста. На початок Великої Вітчизняної війни в Житомирі діяла лише одна маленька церква на Російському цвинтарі. Що ж стосується Спасо — Преображенського собору, то в ньому замість обіцяного музею відкрили склад. Усипальні архієреїв під склепіннями собору були варварські зруйновані. І. В. Олександрову старожили розповідали, що група віруючих, ризикуючи життям, прийшла вночі до храму і зібрала розкидані останки архієреїв, зробивши захоронення в іншому місці. В 1993 році знайдені в цокольній частині собору ці останки знову були поміщені в нижній склеп під час реставраційних робіт.

У травні 1933 року в соборі організовано архівосховище № 2 Житомирського історичного архіву. На цьому Радянська влада не зупинилася і пішла далі. За новим генеральним планом забудови Житомира 1936 року передбачалося знесення собору та будівництво на його місті Будинку Червоної армії. У зв’язку з цим рішенням Раднаркому УРСР від 17 жовтня 1936 року будівля собору була передана військвіду КВО. Командування Київського воєнного округу зобов’язалось за свої кошти побудувати нове приміщення архіву, щоб звільнити собор від документів та знести його.

Перешкодою цьому стала війна. Але більшовики встигли таки нашкодити соборові. У присутності багатьох людей вони поставили показовий атеїстичний спектакль — спустили з дзвіниці всі 9 дзвонів. Але коли опускали головний дзвін, маса якого майже 8,2 тонни, шнур обірвався і дзвін розколовся на частини. Як розповів нам старий житомирянин П. Є. Галаневич, навіть з частинами великого дзвону більшовики не могли впоратися і залишили їх на ніч на подвір’ї біля храму. Вночі вони зникли. У ті часи поміж прихожан ходили думки, що частини дзвонів сховали у передмісті настоятель собору зі своїми синами.