В червні 1941 року, на початку окупації, собор…

6

В червні 1941 року, на початку окупації, знову відкрили для віруючих і побачили страшну картину: на місці іконостаса стояв великий хрест, вікна були повибивані. В 1943 році під час визволення Житомира опинився під перехресним вогнем. Завдяки своєму розташуванню (він був найвищою спорудою і виконував в центрі міста роль своєрідної тріангуляційної вежі), був ідеальним прицілом для дальньої артилерії. Тому-то його і хотіли знищити дві протилежні сторони.


Рис. 53. Сучасний вид на собор з Соборної площі

Однак собор дивом уцілів, постраждав лише один купол.

Між іншим, як одна з найбільш капітальних і найвища споруда міста, собор є головним тріангуляційним пунктом Житомирської області. Ось чому на всіх точних картах Житомира «нульові» координати перехрещуються на місці південно-західного кута фундаментна дзвіниці. Тут встановлено спеціальний реперний знак, який зафіксував основоположний топографічний ранг цієї споруди.

<b> Завершення будівництва Спасо — Преображенського собору </b>

До 1951 року собор продовжував перебувати у занедбаному стані. В 1954 році був закінчений зовнішній ремонт храму, а в 1957-1959 роках бригадою будівельників під керівництвом Ф. К. Бржезицького здійснено ремонт приміщення в цокольній частині собору. Звідти були вивезені тонни фунту та сміття. Вся штукатурка стін, яка пропахла рибою (Радянська влада влаштувала тут рибний склад), була знята, і стіни знову перештукатурені. Однак склади тут залишилися й надалі.

Рис 54. Інтер’єр собору

Проводячи зовсім не абстрактну паралель із сьогоденням, упевнюєшся, що зараз ми так і не переймаємося високим призначенням храм, закриваємо вид на собор безвиразними житловими будинками, розташованими біля пам’ятника архітектури… Між іншим, Радянська влада безуспішно намагалась закрити собор не тільки своїми декретами та постановами, але й навіть різними виданнями. Так, у фото збірці «Житомир», виданій у середині 1960-х років, собор на знімку заретушований.

У 1980 році, в зв’язку з підготовкою міста до зустрічі Олімпійського вогню і супроводжуючих його закордонних журналістів та гостей, собор знову ремонтувався. Однак ці та наступні ремонти носили косметичний характер, а матеріали не відповідали класу будівлі. Фарбування фасадів пам’ятника архітектури мало здійснюватися матеріалами, які дозволяли б стінам «дихати», а натомість застосували олійні фарби. Таким чином, стіни «закупорились», а фарба почала осипатися разом із штукатуркою та декором. Вимагали заміни і капітальної реставрації численні архітектурні елементи: покрівля, столярка, ліплення. Всі ці роботи в повному обсязі та на науковій основі, в зв’язку з проектними даними житомирського архітектора В. А. Буланова, стали реалізовуватися лише в середині 1990-х років.